Великий князь київський; син Рюрика, засновник династії Рюриковичів, чоловік княгині Ольги, батько князя Святослава. Продовжував політику Олега, спрямовану на об'єднання східнослов'янських племен в єдину державу. загинув під час повстання древлян.
Ярослав Володимирович (Мудрий) (978-1054)
Видатний державний діяч і полководець, великий київський князь (1019-1054), син князя Володимира Святославича і полоцької княжни Рогнеди Рогволодівни.
Данило Галицький
Майбутній володар галицько-волинських земель народився у 1201 р. Він був сином князя Романа Мстиславовича, який помер через декілька років після його народження, залишивши вдову з двома малолітніми синами. У ті часи боротьба за престол була особливо жорстокою, тому мати, щоб не наражати дітей на небезпеку, переїхала разом з ними до Кракова. Звідти Данило подався в Угорщину, де виховувався при королівському дворі наступні 6 років.
У 18-річному віці юний нащадок Мстиславовичів зайняв князівський престол у Володимирі. У своїй діяльності він перш за все мав на меті об’єднання Галицько-Волинського князівства. Проте через внутрішні протиріччя між князями йому вдалось здійснити це лише у 1238 р., коли він захопив Галич. Згодом його волі підкорився і Київ, однак столицею Данило Галицький обрав місто Холм, де було менше боярів та, відповідно, менше сварок між ними.
Окрім того, що князь всіляко зміцнював країну зсередини, він проводив також активну зовнішню політику. Період його правління увінчався низкою вдалих походів проти татар, поляків, ятвягів. Зокрема, завдяки перемозі у битві з польським військом під Ярославом у 1245 році, князю вдалось повністю відвоювати Галичину, і таким чином максимально розширити кордони держави.
У боротьбі проти Золотої Орди він намагався заручитись допомогою західних лідерів, розраховував на можливість Хрестового походу. З цією метою князь у 1254 р. був коронований папою Іннокентієм IV. Однак цей крок не допоміг отримати необхідну підтримку, тому довелось боротись з татарською навалою самотужки.
1264 року король занедужав і помер у Холмі, де був похований у церкві святої Богородиці, яку збудували за його життя.
Мазепа Іван Степанович
гетьман України (1687—1709 рр.); видатний державно-політичний і культурний діяч кінця XVII — поч. XVIII ст.
Іван Франко (1856-1916)
Народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі в Східній Галичині в родині селянина-коваля. Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862–1864), потім у так званій нормальній школі при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864–1867). У 1875 році закінчив Дрогобицьку гімназію. Восени 1875 р. став студентом філософського факультету Львівського університету. Перші літературні твори — вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875) були надруковані в студентському часописі «Друг». Активна громадсько-політична й видавнича діяльність та листування з Михайлом Драгомановим спричинили арешт письменника за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства. У 1880 р. вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. У 1881 р. став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882) якого працював у редакції часопису «Зоря» й газеті «Діло». В травні 1886 р. взяв з Ольгою Хоружинською шлюб у Павлівській церкві Колегії Павла Галагана. У 1888 р. деякий час працював у часописі «Правда». Зв’язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. У 1890 р. за підтримки М. Драгоманова стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії. З 1908 р. стан здоров’я значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. Помер 28 травня 1916 р. у Львові.
ЧАН КАЙШІ
Чан Кайши народився 31 жовтня 1887 року в китайській глибинці, розташованій неподалеку від портового міста Нінбо. Відповідно до записів у книзі сімейного літопису він належав до роду, що бере свій початок від нащадків Чжоу Гуна — відомого в історії Китаю правителя, яким (за переказами) захоплювався сам Конфуцій. Родина Чан Кайши жила в будинку із магазином: його батько був хазяїном соляної крамниці. Дружина була гарною матір'ю рідних та прийомних дітей. Відрізняючись глибокою релігійністю, вона була послідовницею буддизму з неабиякою добавкою конфуціанства і прищепила синові повагу до традиційних китайських цінностей.
ам Чан Кайши пішов із життя 5 квітня 1975 року через серцеву недостатність. У своєму політичному заповіті Цзян Чжунчжен призивав своїх співвітчизників продовжувати здійснювати три народних принципи Сунь Ятсена: домагатися оздоровлення і повернення до життя континентальної частини Китаю, відроджувати національну культуру і рішуче захищати демократію. Перед своєю кончиною він просив, щоб його останки були перевезені на материк у Нанкін для постійного поховання на горі Цзицзиньшань, де спочиває труна із тілом Сунь Ятсена
ЄВГЕН ЧИКАЛЕНКО
Він прийшов у світ 9 (21) грудня 1861 р. у с. Перешори, Херсонщина. Не можна назвати дитинство безжурним: діти поміщика (старший на рік Іван, молодша на три роки сестра Галина, сам Женька) росли серед селянських дітей; змалку звикли до роботи. Коли ж батьки остаточно розсварилися й розійшлися, усіх дітей батько залишив у себе. Дев’ятилітнього Євгена віддав на навчання до Одеси в пансіон англійця Рандаля. Оскільки малий Чикаленко крім "мужицької", тобто української мови, не знав, то став мішенню дошкульних глузувань з боку школярів і вчителів. Довелося хлопцеві укоськувати своїх кривдників по одному.
Коли Євгенові було 10 років, тато помер, діти лишилися під опікою дядька Петра: йому батько залишив землю, з умовою, що нею володітимуть діти, коли виростуть. Дядько був справжнім хазяїном, хоч і чарку шанував, і доблесно холостякував.
Нарешті дядько віддав племінника до Єлісаветградської реальної школи. Шість років він сидів там за однією партою з Панасом Тобілевичем – майбутнім актором Панасом Саксаганським, у їхньому класі вчився Олександр Тарковський – батько поета Арсенія Тарковського і дід кінорежисера Андрія Тарковського. Звісно, Женя познайомився з іншими братами Тобілевичами – Миколою Садовським та Іваном Карпенком-Карим. Під час навчання в Єлисаветграді захопився аматорським українським театром Марка Кропивницького.Освіту здобув у Харківському університеті (природничий факультет). На третьому курсі мав серйозні проблеми з дядьком. Сталося так, що Євген познайомився з курсисткою Марією Садиковою, родом із Лубенщини та посватався. Дядько ж напитав наречену з посагом у 1200 десятин землі, а в Марії було всього 7. Пара пішла в гудок – дядько змирився і благословив молодих. А далі подружжя вирішило: хто б не знайшовся (хлопчик чи дівчинка) буде носити батькове ім’я.
У 24 роки Євгена Чикаленка за участь у таємному народовольчому гуртку вислали у Перешори. Разом із жінкою й малою дитиною жив під наглядом поліції п’ять років. Дядько довірив йому господарство: рогатої худоби до 200 голів, коней – півтори сотні, до тисячі овець, 50 свиней. Скоро господарство почало давати прибуток, на поганеньких землях отримував до 150 пудів зерна з десятини. Одержав золотий значок Міністерства землеробства Російської імперії за зразкове господарювання. Написав і видав практичні поради для сільського господарства "Розмови про сільське хазяйство" у 5 книгах, що з’явилися півмільйонним накладом і були в Україні серед селян другими за популярністю після "Кобзаря". Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п’ять років добивався її видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії, оскільки українська мова на той час була забороненою.
У 1890 р. дядько Петро помер і господарство в Перешорах перейшло Євгенові Чикаленку. Землі було 900 десятин. Частину її продав тутешнім селянам, а собі купив 1100 десятин у Кононівці на Полтавщині. У Перешорах придбав багато книг, заснував бібліотеку для селян.
Від 1894 року сім’я Чикаленків мешкала в Одесі. Тут він став членом української Громади і брав активну участь у її діяльності, а також допомагав видавати часопис "По морю й по суше"; власним коштом видав Коли у 1895 році померла восьмирічна донька Євгенія, Чикаленко вирішив усі кошти, які б мали скласти її посаг, віддати на громадські цілі й таким чином вшанувати її пам’ять. У 1900 р. переїхав до Києва, купив дім на Маріїно-Благовіщенській, 56, нинішня Саксаганського, – в "українському кварталі", де жили Косачі, Лисенки, Старицькі.
ЄВГЕН ЧИКАЛЕНКО
Він прийшов у світ 9 (21) грудня 1861 р. у с. Перешори, Херсонщина. Не можна назвати дитинство безжурним: діти поміщика (старший на рік Іван, молодша на три роки сестра Галина, сам Женька) росли серед селянських дітей; змалку звикли до роботи. Коли ж батьки остаточно розсварилися й розійшлися, усіх дітей батько залишив у себе. Дев’ятилітнього Євгена віддав на навчання до Одеси в пансіон англійця Рандаля. Оскільки малий Чикаленко крім "мужицької", тобто української мови, не знав, то став мішенню дошкульних глузувань з боку школярів і вчителів. Довелося хлопцеві укоськувати своїх кривдників по одному.
Коли Євгенові було 10 років, тато помер, діти лишилися під опікою дядька Петра: йому батько залишив землю, з умовою, що нею володітимуть діти, коли виростуть. Дядько був справжнім хазяїном, хоч і чарку шанував, і доблесно холостякував.
Нарешті дядько віддав племінника до Єлісаветградської реальної школи. Шість років він сидів там за однією партою з Панасом Тобілевичем – майбутнім актором Панасом Саксаганським, у їхньому класі вчився Олександр Тарковський – батько поета Арсенія Тарковського і дід кінорежисера Андрія Тарковського. Звісно, Женя познайомився з іншими братами Тобілевичами – Миколою Садовським та Іваном Карпенком-Карим. Під час навчання в Єлисаветграді захопився аматорським українським театром Марка Кропивницького.Освіту здобув у Харківському університеті (природничий факультет). На третьому курсі мав серйозні проблеми з дядьком. Сталося так, що Євген познайомився з курсисткою Марією Садиковою, родом із Лубенщини та посватався. Дядько ж напитав наречену з посагом у 1200 десятин землі, а в Марії було всього 7. Пара пішла в гудок – дядько змирився і благословив молодих. А далі подружжя вирішило: хто б не знайшовся (хлопчик чи дівчинка) буде носити батькове ім’я.
У 24 роки Євгена Чикаленка за участь у таємному народовольчому гуртку вислали у Перешори. Разом із жінкою й малою дитиною жив під наглядом поліції п’ять років. Дядько довірив йому господарство: рогатої худоби до 200 голів, коней – півтори сотні, до тисячі овець, 50 свиней. Скоро господарство почало давати прибуток, на поганеньких землях отримував до 150 пудів зерна з десятини. Одержав золотий значок Міністерства землеробства Російської імперії за зразкове господарювання. Написав і видав практичні поради для сільського господарства "Розмови про сільське хазяйство" у 5 книгах, що з’явилися півмільйонним накладом і були в Україні серед селян другими за популярністю після "Кобзаря". Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п’ять років добивався її видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії, оскільки українська мова на той час була забороненою.
У 1890 р. дядько Петро помер і господарство в Перешорах перейшло Євгенові Чикаленку. Землі було 900 десятин. Частину її продав тутешнім селянам, а собі купив 1100 десятин у Кононівці на Полтавщині. У Перешорах придбав багато книг, заснував бібліотеку для селян.
Від 1894 року сім’я Чикаленків мешкала в Одесі. Тут він став членом української Громади і брав активну участь у її діяльності, а також допомагав видавати часопис "По морю й по суше"; власним коштом видав Коли у 1895 році померла восьмирічна донька Євгенія, Чикаленко вирішив усі кошти, які б мали скласти її посаг, віддати на громадські цілі й таким чином вшанувати її пам’ять. У 1900 р. переїхав до Києва, купив дім на Маріїно-Благовіщенській, 56, нинішня Саксаганського, – в "українському кварталі", де жили Косачі, Лисенки, Старицькі.
У 1910 р. придбав у Алупці земельну ділянку, щоб збудувати пансіон для українських письменників.
Євген Чикаленко був переконаний, що у бюджеті українства мусить бути щоденна газета, щоб не захлинутися в морі російському! І він власним коштом видавав єдину на Наддніпрянщині україномовну щоденну газету "Рада" (1906–1914), хоч страшенно нервував, нажив виразку й поклав початок розоренню. Він оплачував і праві українські партії, і ліві, аби вони були українськими.У 1918-му запросили стати гетьманом, три дні думав: знав, що справиться; вірив, що Україні потрібний гетьманат; але з рук німців… відмовився на користь П. Скоропадського.
З 1920 перебував у Рабенштайні (Австрія), жив у великій бідності. Намагався заробляти сам і ні в кого нічого не просити. А ті, кому він раніше допомагав, стали багатим, старалися його принизити, взяти редактором за "три копійки".
З 1925 очолював Термінологічну Комісію при Українській господарській академії у Подєбрадах. 1926 року писав Сергію Єфремову, як йому остогидло вишукувати гроші на існування: "лягаючи спати, прошу Бога, щоб не встати завтра, але так, щоб не почувати, що вмираю". З Юлією вони прожили в цивільному шлюбі майже два десятиліття – вона померла на рік раніше за Євгена Харламповича. У напівголодного біженця виразка шлунка перейшла в рак. Українська нью-йоркська газета "Свобода" навіть оголошувала збір коштів на лікування Чикаленка.
Помер Є. Чикаленко 20 червня 1929 року у клініці чеського університету. За заповітом, його тіло спалене в крематорії – з тим, щоби попіл потім розвіяли полем в Україні. Просив, щоб не було ніяких показушних квітів, нещирих промов (хоч поганих, але довгих).
Немає коментарів:
Дописати коментар